Львів, як і Дніпропетровськ, став меккою для переселенців. Рік тому почали переїжджати на Львівщину мешканці Криму, а влітку підтягнулися і переселенці з Донбасу. Однак біженці на Дніпропетровщині й Львівщині — різні. До нас тікають від війни, а на Західну Україну їдуть цілеспрямовано. Кримчани кажуть, що із західниками у них схожа ментальність. А донецькі та луганські переселенці, в основному, поділяються на тих, хто розглядає Львів як буферну зону та заможних людей, які переїхали якнайдалі від війни та відразу ж придбали у місті житло. Всього у Львівській області сьогодні зареєстровано 10,5 тисячі переселенців. Це офіційні дані. Згідно з неофіційними джерелами, біженців, як мінімум, втричі більше.
За словами Андрія Москаленка, очільника адміністрації міського голови, проблем з розселенням приїжджих не виникало. Їх безплатно приймали у себе прості мешканці міста та в готелях, яких у Львові немало. Наразі держава компенсує власникам житла суму оренди за переселенців. Дітей розмістили у садочки та школи регіону. Також до Львівщини перевелись близько 300 студентів зі Сходу та Криму. Було б більше, та у вузах не вистачає державних замовлень.
З працевлаштуванням — складніше. У місті та області є вакансії, але на комунальних підприємствах, де зарплата мінімальна. Та й середня зарплата по Львівській області нижча, ніж на Сході — не сягає і двох тисяч гривень.
Вихід є, впевнені у міськраді. Можна пройти безплатні курси в IT-компанії чи заснувати свій бізнес. Як і на Дніпропетровщині, у Львові створюють бізнес-інкубатори, які допоможуть стартапам.
Цікавий львівський підхід до середньої освіти серед переселенців. Для дітей зі складними обставинами життя діє програма соціальної оцінки. Протягом шести місяців дітей-сиріт та дітей-переселенців оцінюють за іншим
критерієм.
У Львові немає окремої структури, яка б відповідала за роботу з переселенцями. Однак їм допомагають близько десяти громадських організацій. Найбільші з них — «Крим-SOS» та «Карітас».
«Крим-SOS» — офіційний партнер Агентства ООН у справах біженців. Діє також у Києві, Херсоні та Івано-Франківську. Працюють з усіма переселенцями, хоча з назви і зрозуміло, що в пріоритеті кримчани. Організація надає переселенцям безплатні юридичні консультації. А вони інколи дуже потрібні. Наприклад, днями юристи «Крим-SOS» звернулися до суду, щоб дитину визнали… народженою. Адже свідоцтво, видане про її народження у Криму, було недійсним.
Також проводять культурні заходи для переселенців. Днями до кримських львів’ян приїжджала з концертом Джамала, а до цього — Ада Роговцева та Ахтем Сейтаблаєв. У Львові організація також проводить безкоштовні заняття з української, кримсько-татарської та англійської мов. Навчатися можуть не тільки переселенці, а й усі бажаючі. Допомагають з працевлаштуванням, надають гуманітарну допомогу.
«Крим-SOS» допомагає біженцям перевести власну справу до Львова. Вже отримали 85 заявок на це зі всієї України. Переселенці відкрили у Львові стоматологічний кабінет, столярний цех, кафе, соціальну перукарню та інші заклади.
Найвідоміший переселенець у Львові, мабуть, Руслан Аблямітов з Сімферополя. Він здійснив справжнє диво — створив частинку Криму в самому серці міста Лева. У Львові мешкає вже майже рік. Каже, тримати кафе та жити у Львові дорожче, ніж було у столиці Автономної Республіки. Оренда приміщення для кафе та квартири більша майже у десять разів. Грішми спочатку допомагали кримські татари, які вже мешкають у Львові. А потім справи пішли вгору. Якщо у Сімферополі, щоб утримати багатодітну родину, Руслану, крім кафе, доводилося ще й підробляти, то тут він не шикує, але досить непогано заробляє. Клієнтів приваблює аутентична кримсько-татарська кухня, великі порції та невисокі ціни. Не впливає на прибутки навіть відсутність алкоголю у закладі. Його забороняє мусульманська релігія, яку сповідують кримські татари.
— Львів — це тепле місто, хоча й місто-мільйонник, — каже Руслан. — Тут інший ритм, ніж, наприклад, у Києві, інша культура. Люди гостинні, і ми почуваємося своїми. Також мені допомогло те, що коли я приїхав, тут взагалі не було закладів з кримсько-татарською кухнею.
Родина Руслана — дружина та четверо діток — вже адаптувалися до життя у Львові. Каже, тому що молоді. А ось батькам — складніше, вони залишилися у Криму. Тому Руслан Аблямітов не виключає, що повернеться на півострів, адже його борг перед літніми батьками — підтримувати їх і бути поруч.
«Карітас» — нецерковна організація, однак її співзасновником є українська греко-католицька церква. Проте допомагають усім, незалежно від віросповідання. У Дрогобичі (одному з густонаселених міст Львівщини, 90 тисяч мешканців) діє реабілітаційний центр для переселенців. Тут працює соціальний готель, в якому нині проживає три родини. Інші приходять сюди за гуманітарною допомогою (продукти, речі, ліки) та фінансовою підтримкою (400 гривень на місяць на особу).
Пенсіонерка Галина родом з Дебальцевого. Її разом зі старенькою мамою-інвалідом, трьома онуками та морською свинкою волонтери вивезли спочатку до Краматорська, а у лютому — до Дрогобича:
— Селище почали бомбити, не було світла, тепла, усі магазини закрили, — згадує жінка. — Потім жили у Краматорську в переселенському пункті. Але там було тяжко — багато людей, мало місця, одна пічка та пральна машина на всіх. І тому були раді — діти спали спокійно. Але тут, звісно, краще. Більше місця, діти ходять до школи, у фонді допомагають ліками та продуктами, у школи несуть канцелярське приладдя та одяг. А взимку дітей навіть до цирку відвезли.
Пенсіонерка Ірина вже десять місяців мешкає у Трускавці. Разом з онуком приїхали відпочивати, та й залишилися. У «Карітас» приходить не за допомогою, а допомогти — як лікар за професією, підказує, які ліки від чого допоможуть. У Донецьку залишився чоловік. Раніше у родини було все, тепер дуже важко ставати у позу тих, що просить. Але виходу немає. Чоловіка звільнили з київської компанії за… донецьку прописку. Окрім фінансових проблем, ниють душевні рани. Жінка мріє повернутися додому. Тут не її земля, інший менталітет.
— Кожного разу, коли ви спілкуєтесь з переселенцями, запитайте себе, чи хотіли б ви, щоб ваші батьки сиділи у цій кімнаті, — відказала вона мені, і чомусь стало дуже боляче.
Ольга, Оксана та Катя — також з Донецька. На Західній Україні вони з липня. Приїхали з дітьми до санаторію в Трускавець. І залишилися, адже рідне місто почали бомбити. Не повернешся назад з дітьми-інвалідами. Чоловіки залишилися там, на Сході. Тільки у гості приїжджають та допомагають інколи грішми.
— Якби не «Карітас», не знаю, як би ми і вижили, адже працювати не можемо, — кажуть переселенки. — Дають нам продукти, нашим дівчаткам відразу проплатили курс реабілітації. Оплачують житло, дають одяг та ліки. Навіть взяли наших дітей в десятиденну поїздку до Австрії.
У «Карітасі» планують нові проекти. Влітку хочуть відкрити табори, де разом будуть відпочивати діти з Західної України та діти-переселенці. Своєрідний західний «Артек» думають започаткувати на Франківщині. А от в ідею транзитних містечок, що реалізувалася в нашій області, не вірять. Кажуть, дончани та луганчани повинні жити не в окремому містечку, а разом з іншими львів’янами, так буде простіше інтегруватися у суспільство.
Особисто мені не віриться, що повна інтеграція можлива. І через майже 70 років росіяни, які переїхали до «бандерівського» Львова, продовжують розмовляти російською. На Львівщині сильні вірменська та польська общини. І кожна з них пишається тим, що змогли зберегти свою мову, віру та звичаї. Саме це і відрізняє Львів від інших міст України — європейська толерантність та мультикультурність. На відміну від Києва та навіть інколи Дніпропетровська тут не почуєш «це вони самі винуваті, кляті донецькі, що Путіна кликали». Але й сепаратистських настроїв серед приїжджих у Львові немає. Тут звикли поважати людину в людині. А людяність не залежить ані від мови, якою ти розмовляєш, ані від кольорів стягу, який ти вішаєш на вікно. Людяність — це простягнути руку тому, хто поруч, і пробачити йому, що він не такий, як ти. Коли ми зможемо це зробити, Схід та Захід справді будуть разом.
Немає коментарів:
Дописати коментар